Їх іменують волонтерами, миротворцями, добровольцями…

І сьогодні наш проект про тих, кому 14 березня «з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності, суверенітету і територіальної цілісності України, сприяння подальшому зміцненню патріотичного духу в суспільстві, підвищенню суспільної уваги і турботи про учасників добровольчих формувань та на підтримку ініціативи громадськості…» віддадуть шану, згадають їхній вибір боротьби за країну, напишуть їм у соцмережах і покличуть на чай, щоб розпитати, як воно бути браконьєром для ворожого звіра на Сході України та чому ініціатива нації важливіша за будь-які політичні амбіції.

2014-й. Весна. Події в країні вкотре активували громадську свідомість, ментальну особливість гуртуватися і стояти за своє. Революція Гідності, загострення соціально-політичної ситуації та анексія Криму, власне, стимулювали піднесення добровольчого руху.

На початках, для подолання збройного конфлікту, було розпочато антитерористичну операцію на Сході України, а чинне військо потребувало підмоги…

Національну гвардію у 2014-му формували з симбіозу кадрових офіцерів та добровольців, які нині у складі батальйонів ім. генерала Кульчицького, «Донбасу», «Азову», які згодом офіційно стали частиною НГУ. Фактично ж, перша хвиля мобілізації, власне, і уособлювала в собі добровільність.

*Про конституційний обов'язок громадянина, що стосується військової служби: (поза службово-професійною орієнтацією) він реалізується саме шляхом проведення мобілізаційних заходів (стаття 65 Конституції України встановлює, що захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов'язком громадян України).

Тоді ж, поняття «військової служби за контрактом» за вимогами подій змінюється чи то трансформується на «добровільний порядок». І як виявилося, цей «порядок у головах» українських людей і став ключовим в історії конфлікту на Сході.

Усе що було до військового контракту Олександр називає «колись». Щоправда, життя для таких, як він, до початку контракту справді здається далеким і колишнім. Доброволець Сашко працював у службі порятунку та інших громадських організаціях, які надавали допомогу потерпілим.

Згодом почався Майдан, а там війна, батальйон Кульчицького, гвардія…

В очах кожного добровольця був синтез боротьби за справедливість та бажання змін. Це стимулювало шалені вчинки, це «сколихнуло гори».

Спочатку він «волонтерив», шукав підтримки серед бізнесменів, а згодом став надавати медичну допомогу військовим на передовій, бо за освітою Олександр Корнійчук – фельдшер.

Добровольці – це люди, які робили, а не просто чекали. Вони хотіли побачити щасливий світ у своїй же державі. Мені знайомі казали:

- Сашко, нащо воно тобі треба, там є військові, вони знають що треба робити!

- Як нащо? – казав я, – там потрібні всі, хто хоче і може щось більше, ніж сидіти біля телевізора і чекати, що їх врятують. Підприємцям, які нам допомагали я казав:

Я розумів, коли йшов у батальйон, що зі мною може щось статися, але, якщо не піду – я не врятую багатьох людей. І мені з цим жити. Бо, якщо ти можеш допомогти людині – зроби це! Якщо знаєш, як змінити країну – не вагайся! Власне, це і тримає мене у гвардії, тому я досі з «Кульчицькими».

Ініціатива перетворювати Україну на близьку до передових стандартів країну у чоловіка не зникає. Коли є час поза службою, – він не сидить на місці. Розвивається і допомагає іншим: проводить лекції з базових знань медичної допомоги в школах, бере участь в громадських ініціативах міста, інструктує учасників спеціальної підготовки самооборони. Тому сьогодні Сашко разом зі своєю командою планує наблизити Київський метрополітен до сучасних вимог і можливостей. Переконаний у необхідності встановлення дефібриляторів у метро. На часі вже готовий проект, з яким вони виступатимуть перед міською владою. А разом з тим налаштований показувати людям, що боятися нових медичних систем не варто, бо саме цей страх нового часто не пускає Україну вперед.

Він завжди був проти нечесних ігор. Тому штурми обласних адміністрацій, захоплення Криму, ситуація в Донецьку і Луганську його обурила. Але каже, що на війну йшов з холодною головою, волів повернути статус-кво.

Спочатку Дмитро був розвідником-санітаром у батальйоні «Донбас», а тоді вимушений був перекваліфікуватися на снайпера. Насправді ж, ці професії у військах існують паралельно одна одній, але в обох він був серед кращих.

Сьогодні Дмитро і спортсмен і ветеран. Запевняє, що як на війні реальній, так і у будь-якому зіткненні зі складнощами, важливо програмувати себе на маленькі перемоги, які у загальному рахунку тебе виводять у першість.

«У цивільному житті так само відбувалася побудова нової держави: ніхто не приїхав і не побудував нам нову країну, але наші люди: лікарі, вчителі, журналісти, програмісти – змінювалися кожен у своїй сфері. Я закінчував бойову операцію успішно, а лікар не брав черговий хабар. У цьому проявлялася наша з ним добровільність. Від цього ми маємо ту країну, у якій живемо сьогодні».

Ця жінка ще до власної причетності до військової служби була добровольцем, саме у тому контексті про який говорить Дмитро Фесенко. Марина разом з подругами піклувалася про дитячі будинки та будинки пристарілих у Черкасах, звідки родом. Повз неї, з початку воєнних дій не минули і хлопці з добробатів. Вона допомагала волонтеркам збирати амуніцію, продовольство для передової. Комусь щось треба, в інших це є, була такою собі менеджеркою, але на цьому все не закінчилося.

«У 2014 я зустріла свого одногрупника, який служив в батальйоні Кульчицького. Моя гвардія почалася так. У 2016 році не було сенсу вже відволікатися на роботу. Час був напружений і я знала, що більш ефективна тут, для них. Насправді ж тоді багато жінок почали свою військову кар'єру з добровольчих батальйонів: одні – як волонтерки, а інші – як громадські активістки».

Я знаю, що зміни йдуть зараз за всіма напрямами. Люди розвивають регіони, формують нову еліту, але тепер еліта одягнена в інше вбрання – небайдужості, віри і свободи в думках.

Сама жінка зараз активно займається цивільно-військовим сектором в батальйоні Кульчицького. Знайомить з діяльністю підрозділу, проводить виховну роботу з дітьми, а невдовзі мріє запрошувати лідерів думок для цього процесу: психологів, істориків, соціологів, політологів.

Через дітей ми змінюємо погляди батьків. Мене запрошували на лекції в зоні ООС, я бачила тих дітей. Тих, хто чув війну, бачив її – з ними треба працювати найбільше, щоб вони не сказали: «Чого держава мене не захистила, не влаштувала моє життя?» Щоб вони не говорили фразами своїх батьків. Натомість, – були відповідальними за себе, були самостійними, усвідомленими в історії, політиці і були добровольцями по життю. Бо цей суспільний рух має стати для українців – як тенденція на «здоровий спосіб життя».

14 березня – день добровольця. Сьогодні більшість з них і справді повернулися до тихого, стабільного життя. Де є ранкова кава дорогою в ультрамодний офіс, де знаєш, що завтра точно не викличуть на відпрацювання території, але є спогади, є життя Х, яке можна вмикати як страшну і веселу стрічку, де показують нескорену шаленість дій, запал очей і… родину броньованих жилетів. Сміливу родину, частина яких і досі там. Гортає телефон, шукає номер, набирає і гуртом:

- Ромчику, здоров, братику! Живий?! З нашим днем, тебе!